Бібліотечний ентузіазм

Нехай мене після публікації закидають гнилими помідорами (яйцями і т.д.), але я, після такої досить несерейозної перерви у півтори року, вирішила повернутись до свого блога.

Скажу по правді, за цей досить довгий відпочинок у мене як в професійному, так і особистому житті сталося багато різних цікавих (і не дуже) подій. Звичайно, згадуючи свій перший відносно серйозний пост у блозі, розумію, що навіть два роки назад я досить по - дитячому проявляла максималізм до деяких речей. Тепер я поступила б по-іншому і, напевно, про окремі речі говорила/писала б не так відверто чи емоційно. 

Не знаю як у вас, колеги-бібліотекарі-блогери, складається блогерське життя, але воно у мене було якесь "скоропостіжне"... Спочатку я наче раділа, що маю блог. Чекала на коментарі (як не дивно, але були в основному позитивні), відповідала. Досить велика кількість колег усно говорили про важливість написаного. Та ба! - одна моя одногрупниця на днях, під час пари з бібліотекознавства сказала, що вона через мене пішла вчитись на бібліотекаря! Вона прочитала мій блог і зрозуміла, що ще не все пропаще у нашій професії. Але завжди у гарних ситуація з'являються різні "але"...

Якщо ви знаєте, я звичайний собі сільський бібліотекар з української глибинки. В один час мені захотілось змінити стереотипні погляди на нашу бібліотечну професію загалом. Але головним чином мені хотілося показати, що й у далеких селах живуть, працюють, прагнуть до змін такі ж бібліотекарі, як і в інших досить солідних українських бібліотеках. (Чи вийшло це у мене, не мені судить...)

Досить довгий час я хапалася за різні можливості для бібліотекарів: чи то конкурси, чи тренінги, візити/обміни. В основному мої заявки підтримували, тоді я мала можливість і навчатися, і спілкуватися, і взагалі відкривати для себе світ не через вікно своєї маленької сільської бібліотеки.

Прикро, але, від окремих колег я чула, що у мене манія "вєлічія", бо я замахнулась писати про якісь високі матерії на сторінках блогу. А моє професійне життя дало можливість спілкуватись з різними колегами і не тільки у себе дома.

Знову дозволю собі відвертість, але як у багатьох сільських людей, я маю стереотипну потребу у гарних відгуках і часто думки пересічних людей для мене стають досить важливими перепонами.

В мене потрохи почав пропадати мій бібліотечний ентузіазм... Напевно, як у всіх пристроїв, у мене розрядилась батарейка.

Ні, ви не подумайте, що мені захотілося кинути бібліотеку. Мені подобається моя робота. Без неї я не уявляю своє життя. Але саме таке бібліотечне життя, яке воно є у мене, мені подобається найбільше. Життя насичене яскравими подіями, спілкуванням з різними людьми, візитами, ідеями, постійним невстиганням і відчуттям потрібності. Взагалі мені подобається постійний рух кудись вперед. До всього ж у мене чудове керівництво, яке мене розуміє і підтримує.

Але мої руки опускаються, коли я хочу поділитись усим цим  з кимось із колег і зустрічаю стіну нерозуміння і байдужості. І таких я зустрічала у різних куточках країни. Ми всі хочемо змін до кращого, але в той же час самі не хочемо змінюватись. Ми нарікаємо на владу, керівництво і т.д., а самі ж не хочемо дослухатись до нарікань від людей, саме для яких в природі існують бібліотеки і бібліотекарі.

Цікаво, а як у вас складаються справи з містером Ентузіазмом? Чи може я одна так нагнітаю ситуацію... Допоможіть розібратись...