Літня новела

 Якось на днях я "мандрувала" у потаємних папочках в своєму комп'ютері і зовсім випадково натрапила на твір своєї сестри Раї. Років 4 назад вона, навчаючись в професійному училищі, написала невеличку новелу. До того у неї був таємний зошит, де вона тихцем писала вірші, прози вона не використовувала.

Пам'ятаю як ми тоді перечитували цю новелу по вечорах. Сестра мала дуже піднесений настрій, наче вона написала цілий роман. На той час цей твір був без назви, адже чомусь в голову не приходили думки як-то влучно назвати цю першу спробу письменства.

Пізніше я таємно від сестри подала цю новелу у нашу місцеву газету, щоб ще й з іншими поділитись часточкою творчості моєї Раї.

А тепер я хочу представити своїм блого-друзям витвір моєї рідної сестри під назвою "Літня новела".

Одного літнього погожого дня, прогулюючись стежками свого рідного села, я збагнула, що життя - це надзвичайна річ, яка дарує нам безліч вражень та почуттів: кохання, душевний спокій, гнів і радість, надії, котрі процвітають у наших серцях, і звичайно ж мрії.

   Пам’ятаю, будучи ще у чудовому світі безтурботного дитинства, я полюбляла ходити босоніж по траві, яка лоскотала між маленькими пальчиками, які щедро обмивала вранішня роса. А ще пам’ятаю яблуневий цвіт: тендітні, ніжні рожеві пелюстки, які так полюбляли бджілки. Та якось по обіді яскраве сонце затьмарили хмари і здійнявся сильний вітер. Невдовзі пішов рясний дощ. Тоді я швидко підбігла до вікна і, притулившись до нього руками, з сумом дивилася на дерева, з яких немов сніг падали шовковисті листочки цвіту, а по моїх щоках покотились гарячі сльози…

   Незабаром підійшла моя матуся, яка не зрозуміла у чому річ. Взявши мене на руки, вона почала ніжно гладити своїми мозолистими руками волосся, яке тоді розкидалося на моїй дитячій голівці білими локонами.

-  Що трапилось? – запитала ненька.

Та я не могла відповісти, здавалося б величезний комок, що застряг у мене в горлі, не давав мені говорити. Тоді мама з хвилюванням чекала моєї відповіді. Я це знала, бо притулившись до її грудей відчувала як швидко б’ється її серце.

-  Матусенько, поглянь як швидко помирає яблунька. Її маленькі квіточки опали, тепер вона не зможе більше рости!

Тоді мама, поглянувши на мене, з усмішкою відповіла:

-  Доню, деревце обов’язково буде жити. Треба щоб ти лише у це вірила. Ось побачиш, невдовзі воно знову оживе.

Через декілька днів, проходячи повз яблуньку, я помітила маленькі пуп’янки - яблучка – початок нового життя.